01 / MY STORY
Ця історія почалася в Куп'янську, Харківській області. 24 лютого 2022 року місто стало частиною повномасштабної війни. Те, що раніше існувало лише в новинах, раптово опинилося за вікном – у звуках, у рішеннях, які потрібно було приймати негайно, у страху за близьких і в боротьбі за нормальність посеред хаосу.
Мій проєкт – не про хронологію бойових дій. Він про:
- життя людей, які прокинулися в реальності окупації;
- досвід, який залишив слід не лише в пам'яті, а й у відчуттях, реакціях і майбутньому;
- шлях – від темряви підвалу до спроб знову побачити світло.
24.02.2022
Я спала з донькою, коли мама торкнулася мого плеча й прошепотіла:
«Дядя Саша позвонил с Тополей, там русские. Говорят, что это война… пішли на кухню».
Я сиджу за столом, п'ю каву й не можу второпати.
Це сон? Це правда?
Російське військо – під містом.
Але вікно відкрите та на вулиці – тихо. Чому?
У голові туман, у грудях – ком. Що за…
То це … справді війна???
А Сашка, він у Харкові. Що з ним?
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Напиши пожалуйста 06:05
Телефон не замовкає. Всюди – вибухи, танки, ракети. У Харкові вже скасували «роботу», але мої рідні в Куп'янську все одно пішли – добре, що їх просто розвернули назад.
25.02.2022
Наступний день почався так само, як і попередній – у тумані. Обстріли не вщухають, танки йдуть у бік Харкова. Я працюю з підвалу. Там холодно, незручно, але ще жевріє надія: а раптом усе це скоро закінчиться? Може, це просто страшний сон? До нас приходять знайомі. Разом трохи спокійніше.
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Мы зашли в дом. Электричество, вода и газ есть. На трассах пусто походу поехали дальше 14:46
Иногда 14:47
Обещают хлебзавод разбомбить с 16 до 17 15:46
Сусіди принесли чутку, планують вдарити по хлібзаводу. А я жила буквально за 800м від нього.
Чутка стала реальністю – почали бомбити. Цей день – найстрашніший у моєму житті.
Земля тремтить.
Із стелі сиплеться штукатурка.
Все в пилу. Чуємо літак.
Спочатку просто гул – низький, ніби ріже повітря.
А потім – вибух. Гучно. Дуже.
Ще вибух.
Балки тремтять та обсипаються.
Відчуваю, як вона обіймає кішку.
Закриває її собою, а я – її.
Батьки – мене. Бабуся – нас усіх.
Я думаю тільки про одне: якщо ми помремо, що буде з нею?
26.02.2022
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Ми почали розуміти, що це надовго. Підвал, у який можна було просто забігти на десять хвилин – більше не підходив. Потрібно було облаштувати його так, щоб там можна було провести всю ніч.
Світло там було. Ми провели ще.
Килими з будинку ми зняли та повісили їх у погребі. Старі плакати пішли на підлогу, обігрівачі, все перенесли туди.
В магазини було дуже страшно виходити, і ми були щасливі від того, що запасів у нас було на якийсь час.
Мала допомагала збирати найважливіші речі – свою кішку Пусю.
Найдорожча та дуже спокійна.
Саме після підвалу мала створила свій перший проєкт в Figma.
27.02.2022 – 01.05.2022
Зникли продукти. Їх просто не стало. Звичні магазини зачинилися. Полички, де ще вчора стояли крупи, консерви, сіль – порожні. Все розкупили.
За їжею їздили в сусідню область. Було дорого. Дуже дорого. А гроші, що були на картках, стали артефактом з минулого життя.
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Даже коты в защите 16:30
Щодня о 16:00 ми збирались на вулиці. Це не був протест. Просто зустріч. Стояли колом та говорили. Хтось приносив новини.
Потім розходились – і знову тиша…
02.05.2022
Я продовжувала працювати онлайн. Виходила на вулицю, ховалась у підвалі – а потім поверталась до ноутбука. Вдома зв’язку не було, тому іноді їздили шукати її між містами.
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Це було дивно.
Дивно чути вибухи, а потім перемикатися на дизайн, обговорювати функціонал, дивитись на дедлайни.
Ніби всередині існували дві реальності.
Одна – війна. Інша – ніби її немає.
Іноді мені здавалося, що вони ось-ось збіжаться.
Що не може бути такого розриву.
Але вони тільки віддалялися.
02 / після
12.03.2022 – 01.06.2022
Можливо, трохи символічно, але я жила на вулиці Українській, 15. Цей дім збудували моя прабабуся з прадідом, і саме там я провела найкраще дитинство. Я дуже вдячна їм за ті роки.
* ці фото зроблені з 1950х до 2022 – життя кількох поколінь
У цьому будинку ми жили з 50-x років. Його збудували моя прабабуся Лідія і прадід Микола.
Це дім, у якому виросло кілька поколінь нашої родини. Нажаль, більшість сімейних фото згоріли в ньому в 2025 році.
А це моя мама — ще до того, як я з'явилася.
У цьому будинку ми з братом Миколою народилися і виросли.
Прабабуся Лідія, створила місце, куди хотілося повертатися.
У тому ж саду — мій брат Микола і моя донька Лідія.
Так, мою доньку теж звати Лідія.
19.04.2025
Цього дому вже немає. Перед Великоднем 2025 року в нього влучив снаряд. Тоді загинули собака, папуга і всі квіти, які з любов’ю плекала моя бабуся. Нижче — останні фотографії мого дому. Дивлячись на них, я бачу не лише руїни, а й свої дитячі спогади.
Це будинок з вулиці. Здається, що все як було — якщо не знати, що сталося всередині.
Усе подвір’я колись було в квітах і деревах.
Тут ми святкували всі родинні свята.
Видно балкон, який зварила моя бабуся. Я сиділа там, дивилася на заходи сонця і мріяла подорожувати.
Памʼятаю, як мої батьки робили ремонт — усю кухню вони облицювали деревом. І ці двері, що постійно заїдали…
Кожне вікно було всіяне квітами. Мама їх дуже любила — вони робили дім живим
На цій кухні бабуся завжди готувала мені те, чого я хотіла,
навіть коли я вже була дорослою.
Я боялася лізти на горище по банки, але це теж було частиною нашого літа.
…і всі мої велосипеди з дитинства залишилися там — разом із частиною мене.
03 / ТРАВМА
визначення · іменник
Трансгенераційна травма
[ˌtransheneratˈsijna ˈtrawma]
досвід, що передається між поколіннями не через події, а через реакції, очікування і способи пристосування до небезпеки. Це не лише моя історія, а те, що ми несемо з покоління в покоління.
Коли не стало нашого дому, я вперше ясно побачила, що те, що відбувається зі мною, почалося не зі мною. Я довго сприймала свої реакції як прямий наслідок війни: здригання від гучних звуків, відчуття тимчасовості в новому житлі, небажання розкладати речі й облаштовувати простір, ніби це все ненадовго.
Але в цій втраті раптом з’єдналися інші спогади: як мама роками не викидала старі речі, як бабуся завжди відкладала запаси «на чорний день», як прабабуся жила з внутрішньою готовністю до втрати дому ще задовго до моєї війни. Я побачила повторюваний малюнок — страх втратити опору, звичку жити напоготові, установку виживати в умовах нестабільності. Мій досвід ліг на вже сформовану сімейну траєкторію.
04 / ПРО ПРОЄКТ
Я багато думаю про те, що залишиться з нами після цієї війни — і що ми передамо далі. Травма не зникає сама. Вона ховається в реакціях, звичках, у способі бачити світ і непомітно переходить до наступних поколінь.
Я не хочу, щоб страх став спадком.
Тому я створила цей проєкт — простір, де можна зафіксувати досвід і назвати його своїми словами. Не для статистики, а для пам'яті й осмислення.
Якщо ви теж пам'ятаєте свій перший день, першу думку, перший звук — ви можете поділитися історією. Я зберу їх разом. Можливо, з цих голосів з'явиться щось спільне — те, що допоможе нам почати жити далі.